Відкритися на свободу Святого Духа. Перша медитація перед конклавом
о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ / Isabella Piro – Ватикан
Нехай же Конклав не буде «місцем, замкненим на ключ» (як випливає з самого терміну), а світлицею, в якій панує «свобода Святого Духа», Який «омолоджує, очищає, творить». Таке побажання висловив абат Донато Ольярі, настоятель монастиря святого Павла за мурами, який у вівторок, 29 квітня, виголосив медитацію на початку шостого загального зібрання кардиналів. У ньому взяли участь 183 кардинали, між якими 124 з правом участі в конклаві, що розпочнеться 7 травня, щоб обрати наступника Папи Франциска. Як повідомив Речник Апостольської столиці, два кардинали-виборці поінформували, що не зможуть взяти участь у конклаві через стан здоров’я.
Важливий момент в житті Церкви
Апостольська конституція «Universi dominici gregis», яка регламентує період вакантності Папського престолу та обрання нового Наступника святого Петра, передбачає, що кардинали призначать двох духовних осіб, які відзначаються здоровою доктриною, мудрістю та моральним авторитетом, виголосити перед кардиналами два виважені роздуми про проблеми Церкви в теперішньому часі та про просвітлений вибір нового Папи. Одним із них і був абат Ольярі, який на початку своїх роздумів підкреслив, що «в момент, настільки важливий для Церкви», як вибір Папи, необхідно заново зосередити душу, розум і серце навколо особи Ісуса: адже саме Його «покликана звіщати і свідчити світові» Церква. Водночас, слід почерпнути від Ісуса лагідність і смирення, милосердну й співчутливу любов. За його словами, Церква, яка вкорінена в Христі, є «вчителькою братерства», спрямованою до «культури зустрічі й будування мостів, а не стін, до чого постійно заохочував Папа Франциск».
Мати, а не мачуха, далека від замкненості на собі, готова простягнути руку допомоги тим «братам і сестрам у людстві», які не є її частиною, Церква, закорінена в Христі, – це перш за все Церква, яка ставить в центр уваги відкинутих, убогих, позбавлених засобів до існування, останніх. У зв'язку з цим абат Ольярі зупинився на «богословській категорії», яку ввів покійний Папа Бергольйо, згідно з якою бідність, ще перед тим, як бути соціологічною та етичною проблемою, є «питанням, яке стосується доктрини». Він також нагадав про важливість єдності та сопричастя Церкви, що розуміється як «плюралістична єдність і сопричастя відмінностей», в якому інакшість розглядається як «можливість для шанобливого і діалогічного обговорення, для пошуку креативних шляхів», якими треба йти разом. Відтак, роздуми про «синодальний шлях», який поряд з «певним спантеличенням чи застоєм», все ж спричинився до «участі та оновлення в кожному куточку світу».
Виклики перед церквою
Значну частину своїх роздумів абат Ольярі присвятив викликам Церкви у світі, вказуючи на антропологічні зміни, війни, автократії та націоналізми, посткапіталістичний лібералізм, заснований на чистому прибутку, нищення створіння, небезпеки, пов'язані з новими технологічними здобутками, міграцію та «нездатність політики знайти рішення, які б поважали священний принцип гостинності, солідарності та інклюзії»; «всепроникну та інвазивну» секуляризацію, особливо в західних суспільствах. Все це, за його словами, перехрестя, якими Церква покликана «без страху» прямувати шляхом діалогу, «посиленого Папою Франциском на всіх фронтах», як «конститутивного елементу місії» Церкви. Він не забув згадати і про внутрішні виклики Церкви, такі як «гнійна чума» зловживань, зменшення кількості священничих і чернечих покликань, необхідність пошуку нових мов, щоб достукатися до сучасної людини, роль жінки, ризик клерикалізму та бюрократизації священничого служіння. Звідси заохочення розгледіти поміж складками численних ран «живу присутність Воскреслого Господа», який супроводжує свою Церкву також і серед історичних труднощів.
Церква, що вміє надіятися
Бенедиктинець вдався до ще одного образу, щоб представити Церкву: до образу майстерні гончаря, яким є Господь. Він, власне, ліпить глину, щоб створити щось «прекрасне і значуще», і своєю терпеливою працею вчить «витривалості, не занепадати духом, не здаватися» перед обличчям невдач. Адже, як навчав Папа Берґольйо, терпеливість «має багато спільного з надією», для якої вона є одночасно і дитям, і опорою. У цій перспективі, додав абат Ольярі, «Церква, яка вміє бути терпеливою, є Церквою, яка вміє надіятися, запаленою майбутнім», з якої Бог виходить назустріч людству.
