Віра Церкви (13): оновлення літургії задля діяльної участі вірних

о. Яків Шумило, ЧСВВ

Беручи участь у літургійному житті Церкви, ми стаємо учасниками діла спасіння. Для того, щоб ця дійсність набула значення у житті вірних, необхідно втілити кілька принципів ІІ Ватиканського Собору. Серед важливих засобів – літургійні катехизи. Ба більше, щоб знаки Божої дії були зрозумілими та доступними, літургію необхідно адаптувати до ментальності й традицій народу. З цією метою соборна Конституція про святу літургію подає загальні й окремі вказівки, щоб християнський люд міг брати повну й активну участь в богослужіннях. У цьому та наступних епізодах ми зосередимося на важливих аспектах реформи в світлі ІІ Ватиканського Собору, які відображають значення літургії у житті Божого люду.

Мова літургії

Насамперед щоб не бути закритим перед незнаною мовою, Конституція Sacrosanctum Conlilium у третій главі подає різноманітні норми, які стосуються мови літургії та критерії для перегляду літургійних книг. Тому після завершення Собору розпочалася інтенсивна праця над перекладом та виданням літургійних книг народними мовами. Зокрема, в українському контексті йдеться про адаптацію та переклад літургійних текстів з латинської та церковнослов’янської мов. Насамперед відбувся перегляд Месалу, у якому міститься Євхаристійне богослужіння латинського обряду. 3 квітня 1964 року Апостольською конституцією Missale Romanum Папа затвердив новий «Чин Меси» та «Принципи й норми використання Римського Месалу», а 25 травня 1969 року – новий Лекціонарій для Меси. Своєю чергою, після відповідної праці, конференція єпископів Української Католицької Церкви приготувала видання Божественної Літургії українською мовою, яке було опубліковане в 1968 році для вірних візантійсько-українського обряду.

Інші зусилля стосувалися бачення і звершення семи Святих Таїнств, які в Католицькій Церкві латинського обряду майже всі були оновлені протягом 1969-1973 років, підкреслюючи богословський зміст кожного з Таїнств. Були також переглянуті Чини благословень й освячень, богослужіння добового кола. Зокрема, Апостольською конституцією Laudis canticum, 1 листопада 1970 року Папа Павло VI ввів у Церкву нову редакцію Літургії годин (Часослова).

У Католицькій Церкві візантійсько-українського обряду роботу над перекладом богослужінь добового кола розпочали в Римі ченці Василіянського Чину Святого Йосафата. Як результат праці Першої василіянської літургійної комісії, до якої належало вісім ченців, у 1975 та 1978 роках видано оновлений Молитвослов у двох томах. У 1984 році розпочала свою роботу Друга василіянська літургійна комісія, завданням якої було вдосконалити перше видання, врахувавши майже десятилітній досвід молитви молитвословними текстами. Однією з особливостей цього видання, яке було призначене насамперед для ченців Василіянського Чину, є те, що воно є плодом прагнень втілити в життя постанови Другого Ватиканського собору в різних аспектах (скорочення, спрощення і адаптація, відмова від антиюдейських та антиекуменічних висловлювань тощо). Нове видання поширилося та стало популярне в усій Українській Церкві.

Чи вдалося повною мірою адаптувати в Церкві літургійні тексти згідно з принципами Собору, ми можемо судити на основі порівняння з попередніми, беручи за орієнтир соборну Конституцію Sacrosanctum Conlilium. Погляньмо лишень на кілька її вказівок. «Чин Літургії треба переглянути так, щоб виразніше виявилися питомий сенс кожної його частини та взаємозв’язок між цими частинами, а також щоб полегшити побожну й діяльну участь вірних, – читаємо у Конституції. – Для цього обряди, за належного збереження їхньої сутності, мають стати простішими: треба опустити те, що з бігом часу зазнало подвоєння або було додано без особливої потреби; натомість дещо з того, що несправедливо занепало з історичних причин, треба відновити згідно з первісною нормою святих Отців, наскільки це виявиться доречним і необхідним». Крім загальних норм оновлення Літургії, ІІ Ватиканський Собор вказує на потребу діяльної участі вірних у богослужіннях, звертає увагу на важливість шляхетної простоти обрядів, уникнення непотрібних повторень, щоб обряди відзначались стислістю та прозорістю, були пристосовані до розуміння вірними, а також закликає відновити у богослужінні різноманітніше й доречніше читання Святого Письма.

Літургія і Божий люд

Як ми вже знаємо, літургія передбачає діяльну участь у події спасіння, здійсненого Христом. Особливість літургії полягає в тому, що вона є участю всієї Церкви у Божому ділі. «Літургійні дії є не приватним діянням, а служінням Церкви, яка є таїнством єдності, тобто священним народом, згуртованим і впорядкованим під проводом єпископів, – читаємо у Конституції Sacrosanctum Concilium. – Вони (літургійні дії) належать усьому Тілові Церкви, виявляючи його і впливаючи на нього; вони стосуються усіх членів цього Тіла – кожного на свій лад, відповідно до різних станів, служінь і діяльної участі». У документі простежується дуже чіткий зв’язок між літургією і Церквою: вся Церква як Божий люд, під проводом єпископів чи пресвітерів, які їх заступають, є головним протагоністом кожного літургійної відправи. Якщо в певних ситуаціях літургійні дії можуть здійснюватися без участі спільноти вірних (наприклад під час пандемії COVID-19), то вони по праву є церковними в особі єпископа чи пресвітера, однак за своєю природою вимагають звершення в громаді вірних.

Спільнота, яка уособлює Церкву, – це насамперед спільнота, яка становить місцеву Церкву. Літургія місцевої Церкви – це та, в якій літургія належним чином розкривається і здійснюється як літургія всієї Церкви. У цьому контексті Догматична конституція про Церкву Lumen Gentium зазначає, що «в місцевих Церквах перебуває і з місцевих Церков складається одна і єдина Вселенська (catholica) Церква». Подібно до того, як «місцевість» не забирає в окремих громад їхньої характеристики бути справді Церквою, а навпаки, збільшує її, бо надає їм певної видимості й конкретності, подібним чином вона не применшує, а навпаки, підкреслює церковну суть їхньої літургії. На ділі літургія звершується локально, тобто коли існує громада, яка звершує її в конкретному місці.

Священнослужитель має обов’язок плекати єдність громади, а водночас через літургію приводити її до зустрічі з Христом. Однак буває так, що священнослужителі своїм способом звершення богослужінь стають у цьому завданні перепоною, на зразок деяких осіб, які у Євангелії перешкоджали зустрічі з Ісусом (пор. Лк. 18,39). Сьогодні певний спосіб богослужіння, надто обтяжений обрядом (т. зв. обрядовщина), стає перешкодою для зустрічі людей з Богом. Ще одна завада стосується «самозакоханості» священнослужителя, яка призводить до того, що солея (пресвітерій) перетворюється на сцену. Така форма клерикалізму не дає можливості для плекання справжнього літургійного життя та відштовхує від нього Божий люд.

Гармонія у спільній залученості

Отож, літургія стосується громади, зібраної в певному місці під проводом встановлених Церквою служителів, які мають місію та владу від Бога провадити інших до спасіння. Громада вірних – це зібрання християн у братерстві: кожен, хто охрещений і перебуває в сопричасті з Церквою, може увійти до неї і взяти участь в спільному богослужінні. У звершенні богослужінь єпископові / священникові допомагають диякони, а також різні служителі, які виконують певні функції (паламар, дяк, хористи, лектори, аколіти, свічконосці тощо). У літургійному зібранні між його учасниками встановлюється тісний зв’язок, який може стати запорукою співпраці поза межами храму.

Богослужіння християнської спільноти передбачає органічну залученість всіх, а водночас характеризується діалогом: Бог промовляє до народу, а він відповідає піснею та молитвою. Це особливо помітно в молитвах, які священник промовляє в ім’я і від імені громади вірних. Богослужіння укладено так, що воно має діалогічний характер. Наприклад, після проголошення священнослужителем звертання, громада вірних вступає в дію, щоб своєю відповіддю «Амінь» ратифікувати, затвердити, те, що сказав провідник громади. Усі запрошення виголошуються у множині, залучаючи до моління всю громаду. Такий спосіб відправи є живим та спонукає кожного члена громади поглиблювати свою участь у богослужінні завдяки вивченню значення всіх знаків, пов’язаних з поставою тіла, жестами та словами, які позначають божественні, невидимі речі.

Джерела

ІІ Ватиканський Собор, Конституція про святу літургію «Sacrosanctum Concilium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 26, 30-35, 50.

ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору, 23.

A. ELBERTI, La liturgia nel mistero della Chiesa (Quaderni del Concilio, vol. 6), Shalom editrice, 2022, 13-15, 58-59, 61.