Церква

Волонтерка JRS після відвідин України: зовнішня підтримка дуже важлива

Керівник Програми міжнародного примирення Єзуїтської Служби Біженців (Jesuit Refugee Service’s, JRS) розповідає про скорботу, страх і горе постраждалих від війни українців, а також про важливу гуманітарну і духовну підтримку, яку надає Церква. Незважаючи на втому жертводавців, потреба в допомозі залишається критичною, і народ сподівається на подальшу підтримку світу.

с. Еммануїла Вішка, ЧСВВ / Linda Bordoni – Ватикан

Даніель Велла, керівник Програми міжнародного примирення Єзуїтської Служби Біженців, щойно повернулася з України, де вона супроводжувала о. Крістіана Марте, австрійського єзуїта, глибоко відданого солідарності з українським народом. Вона розповіла англомовній редакції Радіо Ватикану – Vatican News про їхню подорож західними та південно-західними регіонами країни, яка стала свідченням глибоких страждань та стійкості народу, що перебуває у стані війни.

Страждання і стійкість

Даніель каже, що відчула присутність війни у місцях, які вони відвідали, а саме у Львові, Чернівцях та Закарпатті хоча вони знаходяться далеко від лінії фронту. Вона зазначила, що ці регіони вважаються найбезпечнішими, проте вони також глибоко постраждали. Єпископ Теодор Мацапула, правлячий єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії, поділився з Даніель: «Як частина тіла України, ми відчуваємо біль родин і парафій, члени, яких загинули. У нас майже щодня відбуваються похорони наших воїнів». Вона розповідає, що всюди бачила меморіали: ряди фотографій загиблих солдатів, кладовища, що потопають у жовто-блакитних кольорах, прикрашені квітами та особистими пам'ятками – брелками, м'якими іграшками, фото дітей та домашніх тварин.

Втрата, занепокоєння та вдячність

Даніель зазначає, що вона зустрілася в Україні, спілкуючись з людьми, з трьома почуттями: переживанням втрати, вдячністю та занепокоєнням. «Усіх, з ким ми зустрічалися, об'єднувало горе і втрати: втрата близьких - загиблих або зниклих безвісти в бою; втрата тих, хто залишив країну; втрата життя, яким вони його знали, і їхніх громад, якими вони їх знали», – розповіла вона, додаючи, що відчула у спілкуванні занепокоєння через невизначеність щодо майбутнього, а також тривогу за військових, яка постійно присутня у щоденному житті, у кожній розмові, особливо, звичайно, серед їхніх родичів. Серед яскраво виражених почуттів, які її вразили, була також величезна вдячність за життя, і вдячність за тих, хто загинув за свою країну та її свободу.

Глибокою раною для українського суспільства також є розлука з сім'ями. Співробітниця JRS згадує свою зустріч з Мартою, працівницею Карітасу, яка описує цю сумну реальність таким чином: «У кожній родині ніби вибухнула ракета».

Три з половиною мільйони внутрішньо переміщених осіб

На життя громад в «безпечних» регіонах також впливає прибуття людей зі сходу України, де тривають бойові дії. «В Україні три з половиною мільйони внутрішньо переміщених осіб», – каже Даніель, зазначаючи, що в деяких регіонах, таких як Закарпаття, «кожна четверта людина є переселенцем». Приголомшливе число, яке ставить регіон «в один ряд з країнами, що приймають найбільшу кількість біженців на душу населення в світі, такими як Ліван». І, звичайно ж, існують величезні потреби цих внутрішньо переміщених осіб.

Роль Церкви під час війни

У час війни в Україні роль Церкви є дуже важливою. Вона служить опорою, надаючи матеріальну, психологічну та духовну допомогу. «Церква пропонує людям сильне відчуття спільноти, безпечний простір для молитви, пережиття скорботи та відновлення», – каже Даніель Велла. Єзуїти, пояснює вона, започаткували такі ініціативи, як центр «Простір надії», де матері, дружини і діти військових отримують психологічну підтримку. Карітас та JRS мають притулки, їдальні, служби догляду за дітьми та освітні програми. «Притулок JRS у Львові – це притулок для бабусь, матерів і дітей-переселенців, – розповідає вона. – Є дитячі їдальні, догляд за дітьми, психосоціальні заходи для дітей, освіта... багато чого відбувається».

Втома жертводавців і ознаки надії

Але навіть попри ці зусилля, зростає занепокоєння щодо зменшення міжнародної допомоги. Велла повідомляє про втому жертводавців, яку відзначають представники Карітасу та JRS, незважаючи на те, що потреби залишаються. Гуманітарна криза не закінчиться разом із закінченням війни; насправді, вона може стати ще гострішою.

Однак, попри темряву, зберігаються ознаки надії. «Найбільшим джерелом надії є самі люди, – зауважує Велла. – Їхня віра – віра в Бога, один в одного і в майбутнє – спонукає їх йти вперед». Вона із захопленням говорить про непохитну відданість о. Михайла, українського єзуїта, який невтомно проводить реколекції і надає душпастирську опіку у різних куточках України. «Його найсильнішим джерелом надії є його стосунки з Ісусом, і він відкриває для себе, що надія дає йому сили», – каже вона.

Надія також є в таких людях, як Людмила, мати, з якою Велла познайомилася в притулку JRS. Вона втратила свій дім через війну, а її чоловік помер від раку, коли їй було лише 33 роки. Один з її синів потребує кількох операцій, але вона залишається рішучою. «“Коли хтось залежить від тебе, ти не можеш просто так здатися”, – сказала вона мені, – говорить Даніель. – Поки ми живі, це ще не кінець».

Сподівання українців на підтримку світу

У той час як війна затягується, народ України прагне миру – миру справедливого і тривалого. «Вони сподіваються, що Україна зможе відновитися, що їй не доведеться віддавати так багато своїх ресурсів, і вони дуже сподіваються, що люди повернуться, що біженці повернуться», – каже Велла. За її словами, українці також знають, що не зможуть зробити це самотужки. Вони сподіваються, що світ буде жити надією і буде солідарним з ними. Даніель наголошує: «Ця зовнішня підтримка дуже важлива!».