Військовий капелан в госпіталі: не боятися спілкуватися з пораненими військовими
Світлана Духович – Ватикан
Отець Роман Винничук – молодий священик Української Греко-Католицької Церкви. На початку повномасштабної війни він став військовим капеланом і здійснює своє служіння в одному з військових госпіталів в західній Україні. Попри те, що в отця Романа не було тривалого досвіду священичого служіння, він з довірою відповів на поклик Бога, який заклав у його серці бажання служити військовослужбовцям, пораненим на фронті. «Не боятися, не боятися чогось нового, не боятися спілкуватися з військовими, особливо з тими, які були поранені. Я навчився ставитись до них природньо», – ділиться він в інтервʼю для Радіо Ватикану – Vatican News. Ми записали це інтервʼю в контексті Ювілейного року, а зокрема, Ювілею осіб з інвалідністю, що відбувся 28 і 29 квітня 2025 року.
Отче Романе, як розпочалося Ваше служіння як військового капелана?
Я став священником у 2021 році. Спочатку служив як парафіяльний священник помічником настоятеля. Після початку повномасштабного вторгнення Росії з'явилася можливість послужити для військових, які отримали поранення. Спочатку я трішки хвилювався, був певний страх, бо це для мене було щось нове, це відповідальність. Крім того, військова служба – це щось не до кінця відоме. Але я довірився Богові, відчув, що маю послужити таким чином і вирішив прийняти це служіння, за що не жалію, і навпаки, дуже радий.
Як практично відбувається Ваше служіння?
Капеланська служба здійснює, насамперед, душпастирську опіку. Тобто ми проводимо різні богослужіння: Святу Літургію, Хресну дорогу, молебні. Ми уділяємо Таїнство сповіді та інші Святі Тайни. Але варто зазначити, що госпіталь – це не парафія, куди на богослужіння приходять люди однієї конфесії. Ми служимо для людей з цілої України, різних конфесій, різних релігій. І капелан – це той, хто служить для всіх. Так, я служу в своєму обряді – я є священником Української Греко-Католицької Церкви – але я служу для всіх, по-можливості, і не тільки для хворих, але також і для медичного персоналу. Ще одна особливість полягає в тому, що ті, для кого ми служимо, постійно міняються: хтось поступає в госпіталь, хтось виписується, хтось довше перебуває в госпіталі, хтось менше. За той час ми хочемо послужити для тих, хто цього потребує. Ми відвідуємо військових, серед яких є і чоловіки і жінки, спілкуємося з ними, запрошуємо на богослужіння. Також ми займаємося соціально-доброчинною діяльністю, бо іноді хворі потребують певної матеріальної допомоги: якихось речей чи продуктів. Ми працюємо також і в духовно-просвітницькому напрямку: організовуємо лекції, вікторини на історичні, релігійні теми, щоб трошки зацікавити людей і щоб дати змогу навчитись чомусь новому. Ми служимо для різних людей: хтось має більші, хтось менші травми, є особи з інвалідністю, з ампутаціями. І кожен по-різному сприймає те, що ми пропонуємо. Але важливо – бути поруч. Важливим є те, що Церква є поруч і капелан є з ними. І тоді хто хоче, може будь-коли попросити про допомогу або принаймні поспілкуватися.
Чого Ви навчилися від того часу, коли стали військовим капеланом і почали служити для поранених військових? Що є важливим у цьому служінні?
Перше – не боятися, не боятися чогось нового, не боятися спілкуватися з військовими, особливо тими, які були поранені, ветеранами. Я навчився ставитись до них природньо: тобто не героїзувати занадто, але бути вдячними і ставитися з повагою. І загалом, я так бачу, що військові ставляться з повагою і з подякою, коли бачать, що про них пам'ятають, що їх відвідують, що їх не забувають. Це їм приємно і це дуже важливий момент.
Ви сказали, що Ви стали священником досить недавно, у 2021 році, і вже на початку повномасштабного вторгнення розпочали служіння як капелан. Чи Вам було достатньо тих знань і навичок, які Ви отримали під час свого священничого формування?
Так, базовий рівень, звичайно, він є і має бути. Але я зрозумів , що потрібно завжди вчитися, ніколи це не залишати, потрібно постійно здобувати якісь нові знання. Бо це особливе служіння, це не звичайне служіння на парафії. Ми проходимо навчання різного роду, є курси для військових капеланів, які є обов'язковими, але попри те, потрібно завжди шукати можливість навчитися чомусь новому.
Чи пригадуєте Ви перші рази, коли приходили до палати відвідувати поранених? У Вас було хвилювання?
Так, звичайно. Знаєте, коли заходиш в палату, ти не знаєш, які люди будуть, як вони тебе сприймуть. Перші рази, коли я приходив, був певний трепет, хвилювання, боїшся сказати щось не те, не знаєш, як себе правильно поводити. Але коли вже входиш в цей процес, то починаєш поводитись природньо. Звісно, є різні люди, але я зрозумів, що той, хто хоче спілкуватись, він з тобою буде спілкуватись. Важливо навіть просто послухати людину, просто вислухати. Не обов’язково навіть давати якісь поради, а просто послухати і бути поруч. Та людина, яка не хоче спілкуватись, то не буде спілкуватися, а буде собі робити щось своє: щось читати чи в телефон дивитись. Але це все приходить з досвідом: коли ти постійно це робиш, тоді воно стає не так страшно, а природньо.
Отче Романе, іноді буває, що людям, які не звикли бачити осіб із серйозними пораненнями чи ампутаціями, важко зорієнтуватися, як поводитися при зустрічі з такими людьми. Що би Ви порадили?
Як нас вчили і я сам у цьому пересвідчився, що військові не хочуть, щоб їх жаліли: “Ти такий бідний, нещасний…”. Натомість, потрібно пам’ятати, що він є військовий, він – воїн. Так сталося, що він отримав цю травму. Наше суспільство має зрозуміти те, що багато людей загинуло, багато людей є поранені. Їх насправді багато, і ми повинні вчитися, як до них ставитись, як ставитися до людей, які повернулись з фронту, як з ними розмовляти. Ставитися треба з розумінням, звісно, що не “показувати пальцем”, але і не обходити ту людину, наприклад, на вулиці. Потрібно просто природньо ставитись – кажу ще раз – тобто з повагою і з подякою.
Чи, можливо, хтось зі поранених військових ділився з Вами про те, наскільки віра в Бога і Ваша присутність як капелана допомогла їм долати важкі моменти в процесі лікування?
Я неодноразово чув від військових, що вони є вдячні за те, що я є з хлопцями, що їх підтримую, молюся за них, за їхнє здоров'я. Є такі люди, для яких дуже важливо, що вони можуть посповідатися, можуть прийняти Святе Причастя. Я також уділяв Святу Тайну Єлеопомазання. Був один чоловік, який мені казав: “Мені стало краще, і я вдячний за це”. І в цьому тільки позитив, що є капелан, який готовий послужити, який є поруч.
Що Вас надихає у Вашому служінні для поранених військових?
Знаєте, я інколи дивуюся, бо коли приходжу до хлопців, то навпаки, я від них маю певний заряд позитиву. Часто є такі позитивні хлопці, налаштовані на зміни на краще. Вони розуміють, що потрібно йти вперед, що життя продовжується, і попри те, що сталася травма, поранення, потрібно рухатися дальше. У нас був один військовий, який мав ампутації двох ніг. Йому поставили протези. Дякувати Богу, що зараз є така можливість робити протези. І він став наставником в одному з реабілітаційних центрів, і допомагає іншим військовим проходити реабілітацію. Тобто він сам це пройшов, він знає, як це є важко, але він це подолав, і на власному досвіді допомагає їм проходити реабілітацію, щоб вони рухалися вперед. Отже, потрібно мати віру в краще, зосереджуватись на тому, що є добре, і рухатися дальше, не здаватися, не опускати рук.
А чи бачите Ви випадки, коли люди, натомість, не можуть піднятися і падають у відчай?
Ну, звичайно, всі ми люди, і війна не залишається безслідно ні для кого. Так чи інакше, це не є нормальне середовище. І є різні люди, з різними характерами, з різною психікою. Так, для когось легше перейти ці випробування, для когось важче. Тому є різні психологи, психотерапевти, різні консультації, які допомагають вибратись з цього стану і продовжувати дальше жити, входити в нормальний ритм життя. Це не є просто. І знову ж таки, людину не можна змусити: їй пропонується допомога, і якщо людина хоче, то вона отримає підтримку і буде працювати в цьому напрямку.
Коли Ви бачите багато страждання і болю, що Вам допомагає справлятися з цим і продовжувати підтримувати тих, які потребують Вашої допомоги?
Буває по-різному. Інколи бувають такі моменти, що дуже важко, самому боляче бачити, що людина має певні травми. І варто сказати, що мова йде не лише про військових, бо є поранені також і серед мирних жителів, серед дітей, і все це дуже болюче. Найперше, що мені дає силу, це віра, віра в Бога, молитва, віра в те, що останнє слово за Богом. Він мене тримає. Бог мені дає сили в цьому служінні, серед цього болю, який є в цьому світі, які є зараз в нашій державі, де страждає багато людей. Але це є наші герої – військові, які жертвою свого здоров'я, свого життя захищають тих, кого люблять і захищають своїх рідних і близьких, захищають свою державу, захищають свою землю. Тому їм шана і честь, насправді, бо це не легко і про це потрібно пам'ятати. Розумієте, може прийти такий час, що цих людей забудуть. Зараз у всіх це на устах: герой, військовий – наш захисник. Але як буде пізніше, ми не знаємо. Дай Бог, щоб був справедливий мир, щоб була завершена ця війна, і коли це настане, важливо, щоб ми про них пам'ятали і не забували, яку жертву вони зробили заради нас всіх.
Ми перебуваємо в Ювілейному році, який започаткував Папа Франциск. Попри те, що Він відійшов у вічність, цей Святий рік триває, і його темою є “Паломники надії”. Де Ви бачите проблиски надії в Україні, яка вже понад три роки страждає від повномасштабної війни?
Наша надія, насамперед, – в Бозі. Він всемогутній, Він є над усім, але Він діє через нас. Знаєте, всі думали, що Україна впаде, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, але ні – люди згуртувалися. І саме ці військові, які віддають своє життя, здоров'я, боронять нашу державу – це і є тим моментом, що показує, що існують люди, які готові і хочуть нас захищати. Бог діє через наші вчинки, через наші руки, через наші справи. І це згуртувало багато людей, і навіть цілий світ відгукнувся, постійна допомога йде, наприклад, з Європи, з цілого світу: і матеріальна, і молитовна, і слова підтримки. Отже, важливо, щоб ми були разом, щоб ми робили кожен, що може зробити на своєму місці: хтось, наприклад, капелан робить своє – служить, хтось на роботі працює, але допомагає військовим і кожен на своєму місці мусить робити те, що може, але для нас, християн, важливою є також наша молитва, наше прохання до Бога за нашу Україну, за наших людей, за наших військових.
