Директорка БО «Дерево мого життя»: памʼятати, що за Голгофою – Воскресіння
Світлана Духович – Ватикан
«Перебуваючи в часі Страсного тижня, ми навіть ще більше надихаємося цим часом, тому що треба бачити, що за тим стоїть, що є далі. Тобто в Страсному тижні наш погляд скерований на те, що Христос буде розп'ятий, буде висіти на хресті. Але ми маємо дивитися, що є за Голгофою: а за Голгофою – воскресіння. Тому сьогодні, бачачи Голгофу нашої держави, нашої країни, наших людей, ми теж маємо думати, що буде завтра, що буде після перемоги, як ми будемо відбудовувати нашу країну, нашу державу і що ми хочемо залишити в спадок нашим дітям», – зазначає в інтервʼю для Радіо Ватикану – Vatican News Любов Михайлюк, директорка благодійної організації “Дерево мого життя”. Пасхальне таїнство стає джерелом сили для реалізації місії цієї організації, яке полягає в тому, щоб “дбати про усвідомлене майбутнє нашої держави шляхом формування особистісної відповідальності за свій та суспільний добробут”.
Втрата не марна
Наша співрозмовниця пригадує, що під час духовної та психологічної віднови, яку вони нещодавно проводили для вдів військових та їхніх дітей в Яремчі, вони побачили, що «жодна з дружин не вважають цю втрату марною». «Так, вони переживають свій біль, свою Голгофу, – розповідає вона, – але вони також вірять і хочуть, щоб настало мирне життя для їхніх дітей. Саме тому наша мета та наша місія – це формування майбутнього нашої держави, майбутнього, якого ми не побачимо, як і не бачили наші діди, які також відстоювали інтереси нашої України в часі і після Другої світової війни, як і не бачили наші прадіди, які відстоювали інтереси України в часи Першої світової війни. Але вони хотіли дати нам щасливе майбутнє. Ми обрали саме цю місію – формувати майбутнє нашої держави, усвідомлене майбутнє нашої держави, – щоб більше наших дітей не торкалася така доля».
Формувати суспільство, яке вміє дбати
Загальні напрямки діяльності організації «Дерево мого життя» – це системна психологічна підтримка (захисників та їхніх родин, родини військових, які втратили рідну людину на фронті; родин військових, які пропали безвісти чи перебувають в полоні; ВПО, волонтерів, соціальних працівників та медиків), системна психосоціальна підтримка (людей поважного віку 60+; захисників/ць з інвалідністю) і формація суспільства через культуру та просвітництво.
Цікаво, що діяльність різних груп, в яких ці напрямки знаходять конкретну реалізацію, переплітаються, даючи можливість учасникам різних напрямків взаємодіяти і допомагати одні одним. Так, наприклад, група поважного товариства 60+, серед яких є багато внутрішньо переселених осіб, готує обіди для військовослужбовців, які проходять бальнеологічну та психоемоційну віднову. Коментуючи такий підхід, пані Любов підкреслює, що «Бог створив людину соціальною і відповідальною за свій вибір». Вона пригадує, що на початку повномасштабного вторгнення вони допомагали вимушеним переселенцям, які переїхали на Закарпаття і які там залишилися. «В нас є люди похилого віку з різних куточків східної України, – каже вона. – Деякі з них вже не мають куди повертатися, бо домівки деякого з них в окупації, а інших – під постійними обстрілами агресора. Ми почали поєднувати цих людей похилого віку з нашими місцевими людьми похилого віку, для того щоб люди не відчувалися покинутими і самотніми. Завдяки цим групам “поважного товариства 60+”, як ми його для себе називаємо, ми допомогли нашим співгромадянам зі східної України інтегруватися в місцеву громаду.
Окрім спілкування, для цих груп, як пояснила наша співрозмовниця, важливо також опікуватися кимось. «І ми запропонували, щоб вони готували обіди для наших захисників, які перебувають на лікуванні у лікарнях Ужгорода, Мукачева і Сваляви, оскільки ми для них проводимо як психологічну підтримку, так і комплексну бальнеологічно-психологічну підтримку. 82% цих військових мають ампутації. Ми їх відвозимо в термальний комплекс “Гармонія”, де є термальні води. Вони мають цілющі властивості, допомагають швидше загоювати рани і відновлювати кровообіг. І коли наші захисники приїжджають після басейнів і чують запахи домашніх вареників, салатів, голубців, холодцю, вони кажуть, що почувають себе, як вдома. Їм це дуже приємно, і вони розуміють, що про них хтось дбає».
Пані Любов додала, що під час Великого Посту учасники групи “поважного товариства 60+” також розписували писанки і подарували кожному воїнові писанку на згадку про час відновлення. А розпочалася їхня допомога військовим тим, що вони в'язали так звані “шапочки” на культі, «щоб хлопцям, які втратили кінцівки, було тепло ходити взимку».
«В цьому всьому має бути присутній Бог»
Пріоритетом, червоною ниткою, яка тягнеться у всьому, що робить «Дерево мого життя» є стосунки, бо, як зазначила директорка цієї організації в одному із своїх попередніх інтервʼю, «людина травмується через стосунок з людиною, і людина лікується через стосунок з людиною». Відповідаючи на запитання про те, що є наріжним каменем цих стосунків, вона вказала на важливість памʼятати про те, що людина має три виміри: тіло, душу і дух. «Варто аби була співпраця лікарів, психологів і душпастирів в одному цілому, – каже вона, – і це дуже потужна річ, коли ми не відкидаємо одну з частин, а намагаємося поєднати три в одному, принаймі, ми це робимо в своїй роботі в нашій команді. Ну не знаю, як так склалося, це все Провидіння Боже, і я за це дякую. Ми про це говоримо і пишемо відверто: в цьому всьому має бути присутній Бог. Не обов'язково, як кажуть, щодня ходити до церкви. Важливо вірити і довіряти. Коли ти віриш і довіряєш, то ти тоді розумієш, що ти маєш на що опертися, на кого опертися, ти маєш захищену спину».
Без коріння немає майбутнього
Вагома частка діяльності організації «Дерева мого життя» присвячена їхньому третьому напрямку – формації суспільства через культуру та просвітництво. І попри те, що може здаватися, що він не повʼязаний з напрямками психологічної та психосоціальної підтримки, він надзвичайно важливий для втілення їхньої місії – будування усвідомленого майбутнього. «Ми є “Дерево мого життя”, – пояснює директорка, – і це не просто так народилося: ми розуміли, що ми, як цілісні люди, які хочуть бути вільними, сповідують християнські, моральні цінності, ми розуміли, що для того, щоб ми могли щось робити далі, нам треба на щось опертися, тобто пам'ятати своє коріння, пам'ятати, чиїх батьків ми діти та чиїх дідів ми внуки. Власне, Україна від початку була християнською державою, і збереження цієї спадщини і це наше коріння волелюбних, богобоязких людей, які ніколи не нападали ні на кого, дає можливість нам зараз триматися і думати про майбутнє».
Наша співрозмовниця зауважує, що до освіти, культури і просвітництва входить також і духовний розвиток, бо важливо усвідомити свій талант, даний Богом, який людина покликана розвивати. «Тому, розвиваючи свої таланти в сфері освіти, культури – каже вона, – і опираючись на наші традиції, на національне надбання нашого народу, а воно є надзвичайно багатим, тоді ти можеш формувати оце усвідомлене майбутнє. І коли завдяки оцій культурній спадщині ти усвідомлюєш, ким ти є, ти тоді починаєш над собою працювати, і це допомагає тобі швидше, скажімо, одужати і зростати в тому всьому і зростати, приймати свою дорослу частину і нести відповідальність за те, що ти робиш».
Перетворити реакцію на біль у добрі справи
Від початку повномасштабного вторгнення багато українців відкрили в собі здібності, про які раніше не знали. «Кризові ситуації – це, можна сказати, добрий стимул для розвитку», – пояснює Любов Михайлюк, додаючи, що світом, як вважається, рухає дві енергії: любов і ненависть чи агресія. Агресія, як вона зауважила, сама по собі в психології не має негативного чи позитивного забарвлення. Це сила, яка дає можливість рухатися, і людина свідомо вирішує, куди рухатися: «вкласти цю агресію в якесь позитивне русло і робити щось добре, чи в негативне, і тоді ти будеш нищити не тільки когось, чи щось, але й себе, тому що воно тебе теж з'їдає». «Тому мені дуже приємно, – зазначає пані Любов, – що наші співгромадяни українці відкрили в себе цю силу, яка пішла на добрі справи. Тобто ми не здалися, ми не стали рабами. Ми відстоюємо свою територіальну цілісність, ми боремося за своїх людей. Ми намагаємося робити все для того, щоб залишатися вільними, незалежними і правдивими перед собою».
Через просвітництво до спілкування і до спільноти
“Книжкові посиденьки”, “Лагідна українізація”, “Іконопис” – це лише деякі з багатьох занять, які пропонує «Дерево мого життя» в рамках свого освітньо-культурного напрямку. «Окрім того ми проводимо різні екскурсії, ознайомлення з історією краю, – розповідає директорка організації. – Наш освітньо-культурний напрямок очолює журналістка Тетяна Літераті. Вона написала кілька книг “Втрачений Ужгород”. І ми знайомимо також наших співгромадян з традиціями краю: в нас є різдвяні зустрічі, ми вертепи готували разом з Українською академією лідерства, в часі Великодня писали писанки, говорили про ці традиції. Минулого року ми коштували закарпатський великодній кошик. Бо частина учасників наших груп – це все ж таки вимушено переселені співгромадяни, і багато хто з них не має з ким розділити, наприклад, чи Різдвяну вечерю, чи пасхальну трапезу. Тому ми намагаємось це все об'єднувати та й показувати, що можна взаємодіяти. Для нас це дуже важливо, тому що наші учасники спілкуються не тільки тут, у нас, в осередках, бо в нас є осередки в Ужгороді, Мукачеві, Сваляві, але вони спілкуються, і поза осередками. Тобто вони вже можуть виходити гуляти, вони йдуть разом на каву або запрошують один одного в гості. Тобто тут ще й відбуваються певні соціальні зв'язки. Це важливо, особливо, в цьому часі після ковіду, коли всі були розділені і сиділи самі в своїх домівках, а тут ми відновлюємо це живе спілкування».
Через взаємодію між учасниками різних груп «Дерево мого життя» намагається «формувати усвідомлене майбутнє нашої держави в майбутньому». «Тобто вже тут і сьогодні ми маємо щось робити для того, щоби після перемоги ми активно включилися у відновлення і відбудову нашої держави, – наголошує наша співрозмовниця. – Ми закладаємо сюди дуже глибокі сенси. Це про самоусвідомлення, це про відповідальність, про солідаризацію, про об'єднання, це про те, що спільнота зможе набагато більше, ніж одна людина. Якщо опиратися на нашу історичну спадщину, то свого часу я досліджувала розвиток українських громад в селах по різних куточках України: це і Слобожанщина, це і Черкащина, Чернігівщина, Карпати, це і Закарпаття, і Центральна Україна, і Галичина, і, до речі, ще й Кубань і Воронеж, що належали також до етнічних територій України. Спостерігаючи за розвитком села, видно, що вони все робили спільно: всі толоки були спільні, громада підтримувала вдів, похилих людей, громада утримувала церкву – громада дбала про суспільний добробут. І ми зараз маємо скеровувати всі свої ресурси і всі свої таланти та знання на те, щоби ми, спільно, об'єднуючись, могли формувати наш добробут».
Підтримка добродіїв
Реалізовувати всі ці напрямки діяльності благодійній організації «Дерево мого життя» допомагають добродії. Пані Любов зазначає, що від моменту їхнього заснування у 2022 році їх підтримувала Мукачівська римо-католицька дієцезія. Вони отримують підтримку також від чеського Карітасу, від організації “Renovabis”, від термального комплексу “Гармонія”, який надає для захисників можливість безкоштовної бальнеологічного реабілітації у термальних водах, басейнах, від “Українського жіночого фонду”, який підтримує ініціативи, скеровані на підтримку і розвиток жінок, які перебувають в складних життєвих обставинах. Серед добродіїв «Дерева мого життя» – також громадська організація “Карпатська фундація”, жіночий клуб “Зонта” «Завдяки цим нашим добродіям, – підкреслює директорка, – ми можемо мати три осередки у трьох містах – Ужгород, Мукачево, Свалява – і допомагати у цих містах тим, хто цього найбільше потребує. Ми охоплюємо всі вікові категорії: від трьох років і до ста. Бо у нас є зустрічі поважного товариства в інших осередках. А коли провадяться групи підтримки для дружин наших захисників, то паралельно ми маємо групи психологічної підтримки для їхніх дітей. Бо в нас є дуже багато дружин, які є внутрішніми переселенцями, і зазвичай, вони не мають де залишити своїх дітей, тому що групи проходять у вечірній час, після роботи, і зрозуміло, що немає з ким залишити діток. Тобто ми постійно шукаємо також кошти, бо розуміємо, що викликів і запитів на нашу працю є багато».
В команді організації “Дерево мого життя” трудяться 24 особи. З них 16 консультантів, психологів і психотерапевтів. Пані Любов зазначає, що їхнє навчання і підвищення кваліфікації також вимагає додаткових коштів. «Крім того, для того, щоб ми проводили свою роботу якісно, ми маємо також дбати про себе, і проходити свої супервізії, інтервізії і мати своїх психотерапевтів для того, щоб мати ресурс та працювати і бути для інших».
Джерело – Воскреслий Христос
В такий важкий час, час війни, важливо мати джерело, яке допомагає віднайти життєдайні сили в найважчі моменти. Для пані Любові таким джерелом є Воскреслий Христос. «Я дуже довго йшла до розуміння того, – що Бог, Ісус є моїм другом, – ділиться вона, – реальним другом, з яким можна спілкуватись, плакати, можна сміятись, інколи кричати, коли не розумієш, що відбувається, чому саме так. І це, дійсно, мій стовп, моя опора, за яку я тримаюся дуже міцно. Це також щонедільні літургії, Євхаристія. А для тіла це просто прогулянки, або це може бути сон. Інколи собі дозволяєш просто виплакатися: плач також лікує. Стосовно професійного розвитку це, знову ж таки, супервізії, це власна терапія, це інтервізія серед колег, бо коли в нас є якісь теми, на які ми не можемо знайти розв'язання, тоді намагаємось допомогти один одному, підсвітити. Тому так, але, насправді, все ж таки, найбільша опора зараз на Бога. Читаючи історичні спогади наших предків, і опираючись на досвід мого роду, батьківського і материнського роду, коли бабуся розказувала мені в дитинстві, що вона змогла пройти і прожити чотирнадцять років, як і дідусь, в радянському таборі в Сибірі, тільки за рахунок того, що вони просто молилися і вірили в Бога, що вони повернуться додому і побачать свою дитину. Коли моїй мамі було шість місяців, то прийшли енкаведисти і забрали її маму, тата, тобто мою бабусю і дідуся забрали і вивезли в Сибір. І моя мама виховувалась в чужих людей. Чотирнадцять років вона не знала своїх батьків. І опираючись саме на цей досвід, досвід віри і довіри Богові, це мені допомагає».
