Віра Церкви (14): акти набожності, обряд та їхній зв’язок з літургією

о. Яків Шумило, ЧСВВ

Як можна зробити літургію Церкви елементом автентичного переживання віри? Це завдання входило у порядок денний Отців ІІ Ватиканського Собору, які в Конституції Sacrocanctum Concilium подали важливі норми для оновлення літургійного життя Церкви. Однак, як показує більш ніж шістдесятилітній період після завершення Собору, реалізація його постанов все ще триває.

Зв’язок між обрядом і літургією

Окрім того, що для вірних не завжди є зрозумілими деякі обряди, сьогодні ми зустрічаємось із загальним відчуженням щодо обрядової мови. На перший погляд літургія – це комплекс обрядів, тобто формул і жестів, які нічим не відрізняються від нехристиянських культових форм. Значення релігійного ритуалу можна інтерпретувати по-різному, залежно, насамперед, від уявлення про релігію і, відповідно, від ознак, в яких вона проявляється. Оцінюючи зв’язок обряду з християнською літургією, слід враховувати, що він був би спотворений, якби ми розглядали його як чисте впорядкування ритуальних дій, ототожнюючи обряд і літургію. Так само неправильно було б стверджувати, що християнська літургія, щоб бути автентичною, повинна виключати всі форми обряду. Обряд є частиною природної потреби: людина має використовувати знаки для вираження своїх внутрішніх почуттів й налаштувань, як на загальнолюдському, так і на божественному рівнях взаємин. Якщо у релігіях переважно прийнято, що обряд має тенденцію виражатися в знаках, поєднаних зі словом, то в християнській літургії й поготів.

Характерною рисою обряду є повторення, яке має на меті пригадування. Через ансамбль повторюваних символічних дій, Церква проголошує, що в літургійному акті діє Бог, Який здійснює спасенну дію минулого, про яку вона пам’ятає. Задля цього обряд повинен бути нерозривно пов’язаний зі Святим Письмом, яке запрошує до слухання дії Бога. У такому взаємозв’язку обряд стає знаком божественної спасенної реальності, якою є Христос, а отже, знаком взаємин Бога з людиною. Лише у світлі Христа ми можемо розуміти і жити ритуальними знаками Нового Завіту, який актуалізує подію спасіння.

Обряди в християнській літургії охоплюють подвійний вимір: внутрішнє наставлення та зовнішні елементи. Кожен обряд уособлюється через зовнішні жести, які виражають особливості молитви (благання, прославу чи прохання до Бога), тобто постає як зовнішній знак внутрішнього наставлення до Бога. Варто зазначити, що християнська літургія перевершує зовнішні знаки, однак вони є засобом для того, щоб упорядкувати наші, часто розсіяні, внутрішні порухи та спрямувати їх до Бога. «Необхідно, щоб вірні приступали до святої літургії з правильним душевним налаштуванням, щоб узгодили свої думки з тим, що виголошується, і співпрацювали з вишньою благодаттю, аби не приймати її марно», – зазначається у Конституції Sacrocanctum Concilium. Ключовим чинником тут стає співпраця з божественною дією, яка присутня у літургійному обряді: через поступове поєднання з таїнством Христа, вона вчиняє людей дітьми Божими, які живуть вірою та поклоняються Богові в своєму серці (1 Пт. 3,15).

Християнська літургія включає зовнішній і внутрішній виміри. Зовнішнього виміру вимагає природа людини, яка складається з душі і тіла: все, що лине з душі природньо виражається за допомогою почуттів і неможливо, щоб релігійна сфера не мала зовнішніх проявів. Своєю чергою внутрішній характер богопочитання стосується внутрішніх взаємин й діалогу між Богом і людиною. Тому необхідно, щоб те, що ми сповідуємо ззовні, діяло всередині. Інакше релігія перетворюється на формалізм. Цей подвійний аспект вже закладений в самій ідеї християнського богослужіння. Отож, обрядові дії є зовнішніми знаками, які допомагають висловити внутрішні наставлення людини щодо Бога. Тому обряд втрачає своє значення, коли він перестає бути мовою, якою віруюча людина виражає своє спілкування з Богом.

Літургія і побожні вправи

Ще одне питання, яке торкається молитовного життя Церкви, стосується співвідношення між літургією та побожними практиками. Акти побожності, особливо у періоди великих особистих чи суспільних лих, є важливою допомогою для Божого люду. Хресна дорога, молитва Розарію (вервиці), різноманітні акти набожності до Христа, Богородиці чи святих, стають частиною молитви Церкви. Ці побожні практики краще виражають віру за допомогою почуттів і допомагають відчути, наприклад, присутність Бога серед численних драм і страждань. Водночас може скластися враження, що акти народної побожності переважають над літургією Церкви. Ба більше, ці прояви деколи наражаються на ризик втрати свого християнського змісту, замінюючи євангельське послання забобонами. Саме тому Церква постійно застерігає від ризику браку основних елементів християнської віри, з яким можуть бути пов’язані деякі форми народної побожності.

Конституція про святу літургію називає побожні практики вельми гідними похвали, якщо вони затверджені та узгоджені з церковними нормами. «Ці практики, – стверджується у документі, – слід здійснювати, беручи до уваги літургійну пору, щоб вони узгоджувались з літургією, щоб певним чином з неї виводилися і приводили до неї людей, адже вона за своєю природою набагато ці практики перевищує». Дана заувага виражає пріоритет літургії над побожними практиками, які своєю чергою шануються у Церкві та гідні похвали, коли узгоджені із законами Церкви. Їх, однак, не можна зарахувати до літургії Церкви. «Літургійні дії – це дії, які за установленням Христа або Церкви і в їх ім’я здійснюються законно уповноваженими на це особами згідно з літургійними книгами, затвердженими Святим Престолом», – читаємо у відповіді Священної Конгрегації обрядів про суть літургійної дії.

Проголошення того, що вважається правдивою літургійною дією, а що ні, належить Учительству Церкви. Наприклад, свого часу гімн «Iesu, dulcis memoria», який є частиною набожності до Пресвятого Серця Ісусового, був прийнятий до літургії Римо-Католицької Церкви. З іншого боку, особливістю деяких популярних побожних практик є те, що вони виникають із самої літургії, хоч і набувають приватно-індивідуальних форм. Наприклад, молитва «Ангел Господній» своєю історією сягає Літургії Годин, увібравши в себе уривки псалмів та антифонів, або молитва на вервиці, яка заміняла для монахів проказування псалмів.

Шлях все ще відкритий

Вчення ІІ Ватиканського Собору спрямовано на те, щоб літургія стала привілейованим місцем для актуалізації таїнства Христа у спосіб, найбільш історично та культурно придатний для Божого люду. Попри глобальне значення Собору, сьогодні все ще існує недостатнє уявлення про те, що таке літургія. Для багатьох вона досі є своєрідним кодексом рубрик, що регламентують проведення богослужінь. Незважаючи на зусилля, докладені для появи Конституції Sacrosanctum Concilium, перехід від літургійних рубрик до літургійного богослов’я не є поширеним явищем. Це добре видно на багатьох конкретних прикладах в житті християнських громад. Коли Літургія не розуміється і не проживається як вершина, з якої плине вся сила Церкви, та яка ґрунтується насамперед на історії спасіння, важко говорити про якийсь прогрес.

Водночас відчувається брак біблійної освіти, поєднаний із недостатнім формуванням в духовності літургії. Завдяки пізнанню Святого Письма можливо ефективно звіщати Боже слово у Церкві, яке матиме більший вплив і на богослов’я, і на духовність літургії. В іншому випадку, як це часто буває, літургія перетворюється на рубрикальний формалізм та переважання обрядовості над змістом, що заважає чинити зрозумілим зовнішні знаки літургії. Ми живемо в епоху, коли християнин не просто живе тим, що було зроблено і що існує, але повинен мати відвагу дивитися в майбутнє, погоджуючись не жити пасивно, а торувати шлях для тих, які прийдуть після нього. Іншими словами, знання і любов до минулого є легітимними лише з метою прогресу.

Бібліографія:

ІІ Ватиканський Собор, Конституція про святу літургію «Sacrosanctum Concilium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 11, 13.

A. ELBERTI, La liturgia nel mistero della Chiesa (Quaderni del Concilio, vol. 6), Shalom editrice, 2022, 50-57, 64, 66, 70.