Папа

Папа: Бог чекає на нас, залишає двері відчиненими, у цьому – наша надія

«Життя Ісуса. Притчі» – такою є підтема наступного блоку катехиз в рамках циклу «Ісус Христос – наша надія», який Папа Франциск приготував з нагоди середових загальних аудієнцій під час Святого Року 2025. У середу, 16 квітня, пресслужба Святого Престолу поширила чергові роздуми Святішого Отця, який через стан здоров’я ще не може проводити зустрічі з паломниками. Перша притча, яку він коментує – притча про милосердного батька.

Дорогі браття й сестри, після роздумів про зустрічі Ісуса з деякими євангельськими персонажами, я хотів би зупинитися, починаючи з цієї катехизи, на деяких притчах. Як знаємо, притчі – це історії, які запозичують образи та ситуації з повсякденної дійсності. Тому вони торкаються також і нашого життя. Вони провокують нас. І вимагають, щоб ми зайняли позицію: де я у цій історії? Почнемо з найвідомішої притчі, тієї, яку ми всі пам'ятаємо, можливо, з дитинства: притчі про батька і двох синів (Лк 15,1-3.11-32). У ній ми знаходимо суть Євангелія Ісуса, тобто Боже милосердя.

Євангелист Лука стверджує, що Ісус розповідає цю притчу для фарисеїв і книжників, які нарікали на те, що Він їв разом із грішниками. Тому можна сказати, що це притча, звернена до тих, хто заблукав, але не знає про це та судить інших.

Євангеліє хоче передати нам послання надії, бо каже нам, що де б ми не загубилися, як би ми не заблукали, Бог завжди нас шукає! Можливо, ми загубилися, як овечка, що зійшла з дороги, щоб пастись на траві, або відстала через втому (пор. Лк 15,4-7). Або, можливо, ми загубилися, як та монета, яка впала на землю і не знаходиться, або хтось її кудись поклав і не може пригадати, куди. Або ж ми загубилися, як два сини цього батька: молодший тому, що втомився від стосунків, які, на його думку, були занадто вимогливими; але старший теж загубився, бо недостатньо залишатися вдома, якщо в серці панує гордість і почуття образи.

Любов завжди є зобов'язанням, завжди є щось, що ми маємо втратити, щоб вийти назустріч іншому. Але молодший син з притчі думає лише про себе, як це трапляється на певних етапах дитинства та юності. В реальності ми бачимо навколо себе так само багато дорослих, які не здатні підтримувати стосунки, тому що є егоїстами. Вони обманюють себе, мовляв, знайдуть себе, а натомість губляться, бо тільки тоді, коли ми живемо для когось, ми живемо по-справжньому.

Цей молодший син, як і всі ми, спраглий любові, хоче, щоб його любили. Але любов – це цінний дар, до нього треба ставитися дбайливо. Натомість він його марнує, розпродує, не має поваги до себе. Він усвідомлює це в часи голоду, коли про нього ніхто не дбає. Небезпека полягає в тому, що в такі моменти ми можемо почати жебрати любов і чіплятися за першого-ліпшого господаря. Саме такий досвід породжує в нас викривлене переконання, що ми можемо перебувати в стосунках лише як слуги, нібито ми повинні спокутувати провину або нібито справжньої любові не може існувати. Молодший син, насправді, коли досяг дна, думає, що повертається до батьківського дому, щоб збирати з землі якісь крихти любові.

Тільки той, хто нас по-справжньому любить, може визволити нас від цього фальшивого бачення любові. У стосунках з Богом ми маємо саме такий досвід. Великий художник Рембрандт на відомій картині чудово зобразив повернення блудного сина. Мене особливо вражають дві деталі: голова юнака поголена, як у покутника, але вона також схожа на голову дитини, бо цей син наново народжується. А ще руки батька: одна чоловіча, інша жіноча, щоб зобразити силу та ніжність в обіймах прощення.

Але саме старший син представляє тих, кому розповідається ця притча: це син, який завжди залишався вдома з батьком, але був далеким від нього, віддаленим у серці. Цей син, можливо, теж хотів би піти, але зі страху чи обов'язку залишився там, у цих стосунках. Однак, коли ти пристосовуєшся проти своєї волі, ти починаєш плекати в собі злість, і рано чи пізно ця злість виривається назовні. Парадоксально, але саме старший син врешті-решт ризикує залишитися поза домом, бо не поділяє радості батька.

Батько виходить назустріч також і йому. Він не картає його і не закликає до виконання обов'язків. Він просто хоче, щоб той відчув його любов. Він запрошує його увійти і залишає двері відчиненими. Ці двері залишаються відчиненими і для нас. У цьому, власне, і полягає причина надії: ми можемо надіятися, бо знаємо, що Отець чекає на нас, бачить нас здалеку і завжди залишає двері відчиненими.

Дорогі браття й сестри, запитаймо себе, де ми знаходимося в цій чудовій історії. Та просімо в Бога Отця благодаті, щоб також і ми змогли знайти дорогу, щоб повернутися додому.