Свідчення братерства спільноти Номаделфія під час війни в Україні

Олена Комісаренко

Продовжуючи розмову про спільноту Номаделфія, італійську громаду, що живе за євангельським братерством, пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з її представником Паоло Маттераццо. У щирій розмові він поділився особистим досвідом допомоги українським дітям-сиротам та викликами прийняття українських родин у Номаделфії. Це історія про віру, що діє, про братерство, яке не має кордонів, і про надію, яка залишається навіть в часи війни.

Допомога, народжена з молитви

Коли 24 лютого 2022 року Україна здригнулася від повномасштабного російського вторгнення, католицька спільнота Номаделфія в Італії одразу зрозуміла, що не може стояти осторонь. Нагадаємо, що Номадельфія – це громада католицьких родин в Італії, яку заснував о. Дзено Салтіні. Її покликання полягає в тому, щоб жити братерством, як у перших християнських спільнотах: «У них було одне серце і одна душа». Спільне життя, спільна праця та довіра Божому Провидінню є основою їхнього свідчення у світі. Їхня відповідь на війну в Україні почалася там, де починається все справжнє християнське діяння – з молитви.

«Молитва була нашим першим кроком, – згадує Паоло, один із багатодітних батьків громади. – Однак, як нас учив наш засновник, молитва без дії часто буває порожньою. Тож ми запитали себе: які конкретні дії ми можемо зробити, щоб хоча б частково відповісти на несправедливість і допомогти тим, хто страждає?».

Італійські родини об'єдналися для збору продуктів харчування власного виробництва, медикаментів та одягу для постраждалих українців. Спільними зусиллями організували гуманітарну місію, в якій Паоло сам сів за кермо вантажівки, щоб особисто доставити допомогу до тих, хто цього найбільше потребував.

Шлях для допомоги українським дітям-сиротам

У інтерв'ю для Радіо Ватикану Паоло Маттераццо розповів нам про особистий досвід допомоги українським дітям-сиротам, що через війну перебували на території Румунії. Він зазначив: «На кордонах ми зустріли відкритість. На вантажівці було написано гуманітарна допомога, поруч –український та італійський прапори. Нас майже ніде не зупиняли. Лише на кордоні з Румунією нас попросили показати документи, але не перевіряли вміст. Деякі країни навіть не брали плату за проїзд. Наприклад, Словенія та Румунія дозволили перетнути всю територію без оплати».

Подорож через усю Європу – через Словенію, Угорщину, Румунію – вела до дитячого притулку в передмісті Брашова. Там, на третьому поверсі будівлі, розмістили понад сорок українських сиріт, евакуйованих із Одеси. Їхні обличчя, ще дитячі, але вже позначені війною, говорили більше, ніж слова.

«Ми привезли продукти, одяг, медикаменти… Але хочеться сказати, що ми хотіли би привезти ще більше! Подарувати їм не тільки речі, а й любов, надію, хоча б відчуття безпеки. Ті діти здавались спокійними, завдяки неймовірній праці доглядальниць, які стали для мене справжнім прикладом безумовної любові. Але водночас було видно, що діти пережили величезну травму – втрату безпечного місця. Це буквально перехоплювало подих».

Малюнки миру: серце, що говорить без слів

Попри біль, українські діти-сироти зберегли гідність, підкреслив Паоло: «Це, мабуть, головне слово, яке я б використав – гідність! Вони були без злості, без мови ненависті. У них була справжня жага до миру». Українці зустрічали італійців із вдячністю, з глибокою внутрішньою силою, що стала справжнім знаком Божої присутності серед руїн війни.

Прагнучи підтримати українських дітей, діти з Номаделфії передали їм малюнки зі словами підтримки: «Навіть якщо ми вас не знаємо, ми вас любимо. Ми молимося за мир». Цей жест, простий за формою, був глибокий за змістом: у кольорах та словах діти передавали свою молитву та своє братерство.

Українські діти, незважаючи на втому й шок, не залишилися байдужими до цього жесту. Одна маленька дівчинка навіть наполягла на взаємності: вона розбудила своїх товаришів, аби всі могли намалювати у відповідь свої малюнки для італійських друзів. Паоло згадує: «Маленька дівчинка повернулася з цілою папкою малюнків у відповідь нашим дітям. Вони написали свої імена, розповіли про себе, подякували. Потім усі вийшли нас проводжати дуже стримано, з гідністю. Це мене дуже глибоко вразило». Так через дитячі руки і серця народжувалося справжнє братерство, яке говорить мовою Євангелія.

Відкрите серце: виклик і дар

У Ґроссето спільнота прийняла чотири сім’ї, та ще чотири в Римі. Паоло вважає, що це був важливий досвід тому, що не все було ідеально і це нормально адже ми всі люди, а ідеальних людей не буває. Особливо близькою для нього стала одна сім’я – мама, бабуся й маленька дівчинка на ім’я Міла. Вона прибула до Італії налякана, сором’язлива, дуже стримана. Але швидко потягнулася до Паоло, до його батьківського тепла. «У мене є син її віку, трохи молодший. І коли вона приходила до мене на руки, я бачив у ній свою дитину. Її тато залишився в Києві і думка про те, що дитина не може обійняти батька лише через амбіції й жадібність дорослих, ця думка розбила мені серце», – ділиться він. Саме такі миті стали точкою переосмислення про те, що означає бути відчиненими дверима, дверима, через які може увійти будь-хто, навіть із болем, страхом чи розгубленістю. «Я б зробив це знову, – каже він. – Бо якщо щось подібне трапиться з нами, я хочу, щоб хтось із відкритим серцем прийняв моїх дітей». І навіть коли щось не виходило, через мовний бар’єр чи культурні різниці, спільнота продовжувала підтримувати українців.

Для Паоло життя в спільноті – це завжди вибір. І якщо цей вибір не зроблено свідомо, життя у спільному ритмі може стати викликом. Адже тут усе спільне: простір, час, молитва, побут. Деякі українські родини з часом відчули потребу в більшому особистому просторі й переїхали до іншого помешкання. Але навіть після цього зв’язок не перервався. Номаделфія залишилася поруч: із порадою, підтримкою та з конкретною допомогою. «Ми були раді бачити, як вони поступово будують своє нове життя», – ділиться Паоло

Україна – в серці Європи і в молитві братів

Сьогодні, коли війна триває, коли надія бореться за місце у серцях людей, Номаделфія продовжує молитися за Україну. Паоло каже: «Християнин – це людина надії. Бо тільки той, хто надіється, може змінити світ. Якщо не сподіваєшся – нічого не зміниться. У Номадельфії ми щодня молимось за мир. Особливо за мир в Україні й на Близькому Сході. Я справді сподіваюся, що війна завершиться. Війна в серці Європи ранить нас усіх. Хто відвертається є сліпим, бо ця війна стосується кожного з нас. Ми всі повинні діяти – хто молитвою, хто дипломатією. Ми не можемо змінити все, але ми можемо змінити себе і стати людьми миру. А Бог може все! І ми просимо Його просвітити розуми. Сподіваюсь, що це станеться тому, що Європа не може бути повноцінною без України. І понад усе: ми не можемо бути справжніми людьми, якщо відвертаємось від несправедливості».

Проникнувшись досвідом Паоло ми можемо відчути, що кожен, хто сьогодні молиться і діє заради миру, стає краплею любові в океані людської історії, а ці краплі здатні змінити світ.